Бусько Олег Петрович

Бусько Олег Петрович
(08.12.1975 - 04.05.2022)
Народився 8 грудня 1975 року в місті Белз Львівської області, але все життя прожив в місті Червоноград.
З 1983 по 1992 рік навчався в місцевій середній школі №9 (на даний час гімназія ім. Луговських).
З 1992 по 1996 рік здобував освіту в Червоноградському Гірничо-будівельному технікумі. Отримав спеціальність ‘’Електромеханічне устаткування і автоматичні пристрої вугільних шахт’’ та було присвоєно кваліфікацію гірничого техніка-електромеханіка.
З 1996 по 2000 рік навчався в Національній гірничій академії в місті Дніпропетровськ, де отримав вищу освіту за спеціальністю ‘’Економіст’’ та ‘’Підземна розробка родовищ корисних копалин’’ і здобув кваліфікацію гірничого інженера.
З 2000 по 2003 рік працював провідним інженером-механіком енерго-механічної служби ДВАТ ‘’Західно-Українська вугільна холдингова компанія’’, в подальшому її перейменували в ВАТ ‘’ЛЬВІВВУГІЛЛЯ’’.
З 2003 по 2012 рік працював у Львівській філії ДП ‘’Укренерговугілля’’ на посаді інженера із збуту електроенергії, інженера з виробничо-технічних питань та за потреби виконував обов’язки директора Львівської філії ДП ‘’Регіональні електричні мережі’’.
В 2012 році перевівся працювати на шахту ‘’Межирічанська’’, працював у ВП ‘’Управління технічного контролю якості вугілля та стандартів ДП ‘’ЛЬВІВВУГІЛЛЯ’’ майстром підземних робіт.
З лютого 2015 по травень 2016 року був мобілізований до лав ЗСУ. Військову службу проходив у військовій частині А0998 на посаді інструктора по стрілецькій зброї.
В грудні 2016 року Олега Петровича перевели в головне управління ДП ‘’ЛЬВІВВУГІЛЛЯ’’ на посаду головного енергетика – першого заступника головного механіка. Неодноразово нагороджувався грамотами від ДП ‘’ЛЬВІВВУГІЛЛЯ’’: ‘’До дня Шахтаря’’, ‘’Шахтарська гвардія Галичини’’, ‘’До дня Захисників та Захисниць України’’, нагороджений нагрудним знаком ‘’Шахтарська слава’’ ІІІ ступеня.
З 2021 року працював на роботу енергетика в ТзОВ ‘’Компанія Кімат Плюс’’.
З перших днів, повномасштабного вторгнення ворога на територію України, Олег Петрович брав активну участь у визволенні м. Попасна Луганської області. Воював у складі легендарної 24 ОМБр ім. короля Данила на посаді водія відділення радіоелектронної боротьби взводу інженерної розвідки групи інженерного забезпечення. 4 травня 2022 року під час масованого артилерійського обстрілу з ним був втрачений зв’язок, з цього моменту він вважався зниклим безвісти. 5 листопада 2025 року суд прийняв рішення признати Буська Олега Петровича - загиблим.
Присвоєно звання ‘’Почесний громадянин Шептицької міської територіальної громади’’ (посмертно).
Зі слів дружини Оксани: ‘’ Ми познайомились з Олегом в 2009 році. З перших розмов мене вразила глибина його світогляду. З ним завжди було надзвичайно цікаво- він підкорив мене своєю різнобічністю, умінням мислити широко й глибоко, бачити світ у різних формах. Ми могли годинами розмовляти. Олег захопливо розповідав про історичні події – як сучасні, так і далекі сторінки минулого. Торкався релігійних тем, філософських питань, подій, що формують людську свідомість. Кожна наша розмова була наповнена змістом. Часто це були дискусії – у кожного з нас була своя позиція, але завжди з повагою. Я особливо цінувала в ньому те, що він умів слухати, приймати іншу думку і водночас гідно відстоювати свою.
Олег дуже любив подорожі й пригоди. Йому було важливо відкривати нові місця, пізнавати культурну спадщину, торкатися історії. Перед кожною поїздкою ми разом вивчали, куди їдемо: читали про місцевість, її минуле, події, які там відбувалися. Навіть якщо фінансово не завжди мали змогу далеко подорожувати, ми прагнули пізнати хоча б найближчі, але маловідомі куточки – і знали їх майже всі. У подружнє життя ми увійшли вже з досвідом попередніх шлюбів. У кожного з нас були діти одного віку. Олег прийняв мою доньку з любов’ю і щирою турботою – сприймав її як рідну, завжди підтримував, допомагав і був поруч. Вони від самого початку знайшли спільну мову, між ними виник теплий і довірливий зв’язок.
У 2010 році у нас народився наш старший син – Костянтин, а через півтора року з’явився на світ молодший – Олежик. Він був надзвичайно люблячим і турботливим батьком. Для нього сім’я завжди була найбільшою цінністю. Ми намагались якомога більше часу проводити разом, будувати теплу, згуртовану родину, виховувати дітей у любові, повазі й патріотизмі. І ці цінності, які Олег закладав у серця синів, живуть у них сьогодні. Навіть попри роки і попри те, що Олега вже давно немає поруч, його виховання відчутне в кожному їхньому кроці. Наші сини активно беруть участь у волонтерських та патріотичних організаціях, продовжуючи справу, яку він вважав важливою. Війна тричі намагалася забрати його. І лише з третього разу їй це вдалося.
Перший раз – під час Революції Гідності. Тоді між нами стався дуже болісний конфлікт. Олег рвався на Майдан. Він говорив, що мусить бути серед людей, які стоять за гідність, за свободу, за майбутнє країни. У нас на той момент були зовсім маленькі діти, і я не змогла його відпустити. Це було важке рішення, повне сліз, болю і нерозуміння. Але тоді я просто боролася за його життя.
Другий раз – у 2015 році, коли його мобілізували. Понад рік він був інструктором на полігоні: сам навчався, допомагав, готував бійців. Він служив відповідально, з повагою до кожного солдата. Тоді Бог його вберіг, і він повернувся додому.
Третій раз став останнім. 24 лютого 2022 року. Це була символічна та страшна дата. У нього була повістка – просто прийти і відмітитись у військкоматі. Це мав бути його вихідний день. Але саме того ранку почалася повномасштабна війна. Він пішов тільки ‘’відмітитись’’. А за кілька годин вони сиділи в автобусах. Це був останній день, коли я бачила його. У п’ятницю вони були вже на полігоні, у понеділок – далі на передовій.
Я хочу наголосити: Олег ніколи не був військовим. Він був цивільною людиною, головним енергетиком. У нього було троє рідних дітей і четверо на вихованні. Він мав повне право залишитися. Але він не міг. Бо хотів бути частиною боротьби і частинкою Перемоги.
Коли давно він казав мені: ‘’Я мрію померти воїном’’. Я тоді сміялась і відповіла: ‘’Який з тебе воїн, коли ти ніколи не служив?’’. Але життя розставило все інакше. Інколи люди ніби пророчо відчувають свою долю, навіть не усвідомлюючи цього’’.
Назавжди в наших серцях!