Давні некрополі

Кажуть, щоб зрозуміти історію поселення, пізнати його самобутність та проникнутись духом часу потрібно побувати на місцевих кладовищах, де розташовані могили місцевих жителів – відомих та пересічних людей, які, власне, і уособлюють часопис своєї малої батьківщини. У сучасному Шептицькому мовчазними оповідачами колишньої історії цих теренів є кристинопільсько-новодвірське кладовище, а також фрагментарно збережені клюсівський цвинтар і єврейський кіркут.

Кристинопільсько-новодвірське кладовище

м. Шептицький, вул. Б. Хмельницького

З давніх-давен людей ховали поблизу сакральних споруд. І у Кристинополі (тепер Шептицький) також. Померлих закопували не надто ретельно та й не на велику глибину, а це сприяло високому рівню антисанітарії та поширенню хвороб. З приходом на ці землі австрійської влади у 1772 році нові закони зобов’язують виностити кладовища за межі населених пунктів і закопувати покійників “на 6 ліктів в глибину”. Вірогідно, що кристинопільский цвинтар, відділений від новодвірського лише ровом, постав у перші роки ХІХ століття – це підтверджує лист тогочасної власниці міста Катажини Коссаковської від 22 серпня 1802 року, в якому вона нарікала племіннику на австрійську владу: «У нас новини: монастирі отців бернардинів і отців василіян реформують, а наших дідів-прадідів з трун викидатимуть”. Вочевидь, їй йшлося про перенесення могил за межі міста. Зараз кладовище налічує близько 500 надгробків. Найдавніший зі збережених надгробків датований 1832 роком.

Визначні об'єкти: каплиця-усипальниця членів родини шляхтичів Вишневських, пам'ятна могила Січовим Стрільцям та воїнам Української Галицької Армії, пам’ятна могила польським воїнам полеглим у часи польсько-більшовицької війни 1920-го року, захоронення решток членів родини магнатів Потоцьких, могила настоятельки Згромадження сестер Непорочної Діви Марії - Марії Йосафати Гордашевської, могила кристинопільського бурмістра Анджея Граффа, могила військової медсестри Української Галицької Армії Стефанії Рибчак, могила трагічно загиблих мешканців спаленого села Маджарки.

Клюсівський цвинтар

м. Шептицький, вул. Клюсівська

У 1951 році СРСР та Польща уклали договір про обмін ділянками територій, відтак місто Кристинопіль (стара частина Червонограда) і прилеглі до нього села опинилися в складі СРСР. Перейменоване на Червоноград місто розросталося, поглинувши старовинне село Клюсів, єдиною згадкою про яке залишається почасти збережене кладовище. Дата заснування Клюсова невідома, але 1768 року Польський сейм продав село київському воєводі Францішеку Салезію Потоцькому, тодішньому власнику Кристинополя, і відтоді, як частина маєтку, Клюсів переходив від одного власника міста до іншого. Село простягалося у вигляді літери «Г» — від нинішньої вулиці Клюсівська в бік Західного Бугу і вздовж сучасної вулиці Івасюка. Згідно з переписом населення, 1880 року у Клюсові проживали 376 мешканців, лише 11 з яких були римо-католиками. Обидві парафії — греко-католицька і римо-католицька належали до Кристинополя. У селі була дерев'яна греко-католицька церква Святого Івана Богослова, яка 1915 року, під час бойових дій, згоріла. Наприкінці ХІХ століття у Клюсові було близько 60 будинків, 4-класна українська церква і читальня товариства «Просвіта», а напередодні ІІ Світової війни у селі налічувалося майже 100 будинків. 1946 року усе українське населення села було примусово переселено на територію Радянського Союзу. Спорожнілі хати розбирали на дрова, а вцілілі були зруйновані вже за радянських часів, під час розбудови шахтарського Червонограда (тепер Шептицький).

Єврейський кіркут

м. Шептицький, вул. Белзька

Єврейська громада існувала у Кристинополі (тепер Шептицький) з моменту його заснування. У середині XVIII століття вона була вже сформованою і дієвою. На австрійських воєнних картах Фрідріха фон Міга 1779-1782 років чітко позначене місце розташування єврейського кладовища. Розростаючись, уже у другій половині XIX століття кіркут займав досить велику територію західніше та вздовж вулиці Шевської. Нацистські війська зайняли Кристинопіль ще у 1939 році, під час окупації Польщі. Містечко стало прикордонним, бо території на схід від Західного Бугу та на південь від Солокії опинилися у складі Радянського Союзу. Останнє поховання на території єврейського кладовища у Кристинополі, вірогідно, відбулося у січні 1941 року. В той час гітлерівці вже поступово переходили до, як вони казали, «остаточного вирішення єврейського питання». Цілком очевидно, що вони намагалися не лише винищити представників іудейської національності, але й повністю стерти пам’ять про них. Тому мацеви (надгробні камені) єврейського цвинтаря нацисти повиривали і використали їх замість будівельного матеріалу під час спорудження дороги у напрямку села Борятин. Після того, як у 1951 році Кристинопіль увійшов до складу радянської держави, мало хто із переселених сюди людей переймався місцями розташування давніх поховань. Тому практично всю територію колишнього єврейського цвинтаря, на якій у цей час уже не було надгробних каменів, забудували індивідуальними житловими будинками і так званими «бараками». Вільним залишився лише один невеликий клаптик землі, на якому 2022 року встановлено меморіальний камінь. Збережена ділянка кіркуту розташована на короткій вулиці Белзькій, що з’єднує вулиці Шевську та Залізничну.

Військове кладовище у Сільці

с. Сілець, при трасі Р15 Жовква-Ковель

На кладовищі у Сільці поховані переважно німецькі солдати 2-го та 9-го королівських прусських ландверних піхотних полків (LIR2 і LIR9) з Померанії, а також прусського 46-го резервного піхотного полку (RIR46) з Познані, які загинули 28–29 червня 1915 року поблизу Сільця. Ці підрозділи входили до складу 35-ї резервної піхотної дивізії Бескидського корпусу генерала Георга фон дер Марвіца та 119-ї прусської піхотної дивізії комбінованого корпусу генерала Пауля фон Кнойсля. Обидва корпуси діяли поруч і були частиною 11-ї німецької армії під командуванням генерала Августа фон Макензена. Після успішного прориву російського фронту під Горлице (квітень 1915 року), звільнення Перемишля (3 червня 1915 року) та Львова (22 червня 1915 року) 11-та німецька армія повернула вістря наступу на північ і рушила вздовж річки Західний Буг у напрямку Бреста-Литовського. Російські війська відступали, ведучи ар’єргардні бої. 28 червня 1915 року частини корпусу Кнойсля та Бескидського корпусу вийшли до околиць Великих Мостів. Звідти німецькі війська рушили на північ — у напрямку Кристинополя, Белза та Солокії. Поблизу Сільця й Куличкова російська 19-ї піхотна дивізія, а саме 73-й Кримський, 74-й Ставропольський, 75-й Севастопольський та 76-й Кубанський полки, створили останній оборонний рубіж перед Кристинополем (тепер Шептицький). Вони утримували його протягом доби, забезпечивши евакуацію своїх сил із міста та навколишніх територій на правий берег Бугу.